Марко Вовчок. Три долi 5 страница  

Марко Вовчок. Три долi 5 страница

123456

я не благословлю.

- Як же? Та се грiх тобi великий! - страхає священик. Батько знов

нiчого не говорить.

- Годi, годi вже! - вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.

- Напишу, що батько й мати благословляють.

- Нi, батюшка, батько не благословить нiколи - се напишiть, коли

хочете, - правда буде. Щасливо!

Уклонився та й додому побравсь.

Мати не просить, не озивається - тiльки плаче та тужить.

- Що ж се таке? - говорить священик до матерi. - Чи ж так рiдну дитину

покинете на вбожество, як сироту?

Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не

казав давати, та й не забороняв, - зiбрала мати грошi, зараз однесла

священиковi, щоб переслав Катрi.

- Це добре, - каже священик, - колись, може, вiн i поблагословить, а

тепер напишу, що мати благословила...

А тут люди прочули, iдуть - радiють - до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину

вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i

далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".

Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то исловом, - батько

нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". - "В мене

нема дочки", -одмовив. "Ваша дочка черниця". - "В мене нема дочки", - знов

одмовив.

Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр

за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.

- Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? - се мати питалася. А

священик каже:

- Авжеж!

А дяк:

- Хто се знати може? Вона там, а ми тут.

Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку.

Старий батько сивiє; на високому чолi .морщина у всю довж лягла, глибока

та понура.

XV

По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою:

заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днiї ходити та вкупi

горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться,

згадають давнє - й смутують. Прийде i Пилипиха... Була i в неї своя журба

та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде

було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує:

- Моя Маруся в'яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере

на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй... Тепер сватає

Похиленко -."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе

силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, - i менi, i

йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки... Я його не знаю i не



кохаю, i не буду... Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт

зав'язати!"

Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаєш при моїй старостi

покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не

покину"...

- Може, кого любить та боїться признатись, - говорить мати, - може,

якого сироту вбогого покохала.

- Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? - "Нiхто мене з ума, з

розуму не зводить".

Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про

долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток своїх...

- А що, Марусе, голубко, - було кажу їй, - що се у свiтi робиться?

Вона осмiхнеться менi.

- Як ти живеш, Марусе? - питаю. -Чи усе любиш так само?

- Так само, - одкаже.

- Може, вiн хутко ожениться - його мати усе плаче: оженись та

оженись... хвалилася, що обiщавсь: оженюся...

- Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!

Такеньки було i розмовляє зо мною, часом спiває, ласкава та ввiчлива.

Чайченко знов мiж нашу челядь уявився... Такий самий хороший, може, ще

кращий... бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його

дурне серце прилягає... Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить

i знов нiкого не кохає... Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь

шинкарем.

Маруся бачить його... Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на

очi - хто б пiзнав, що кохає його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн

бувати...

- Отсе ти рум'янiєш, - кажу.

- А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду - нехай побачить мене

рум'яну.

- А чого все ти смутная?

- Невесело, Химо.

- Ти усе їм печалишся, - а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим,

живеться!

- Йому не добре! - вимовить i на лицi побiлiє.

Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, -

коли Чайчиха й каже вдовi:

- Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь

послав!

А Пилипиха каже:

- В'яне моя МарусяI

- Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!

- Не кажiть - получчало: вона в'яне!

- Мiй Якiв - добрий парубок, - знов Чайчиха говорить, - я таки йому од

господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! - "Добре,

моя мати, - одкаже, - одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!"

Нащо ж менi кращої питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко,

кажiть менi до вас старости слати!

- Моя Маруся не схоче, - я силувати не хочу.

- Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати

чуємо з Марусею. I чуємо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як

вийшла до садка i кличе Марусю.

Маруся тодi устала од шитва свого, йде... Я її за руку:

- Марусе! От диво!

- Яке диво, Химо?

Увiйшла у хату.

- Марусе! - пита її мати, - Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?

- Пiду, - одмовила.

Пилипиха аж руки зняла угору, - здивувалася. Чайчиха радiє так, боже

мiй добрий! Усiх обнiмає, цiлує, плаче та дякує. I мати вiтає, добрить, а

смутнiш їй, мабуть, стало, - мабуть, згадалося...

- Се ти менi коришся, дочко, чи по своїй любовi за його йдеш? - пита

Пилипиха.

- По своїй любовi, мамо.

- Давно се ти його любиш?

- Як його знаю, мамо.

Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:

- Я не бороню тобi, дочко!

Почали умовлятися та почали радитись... почалося за вiно, за весiлля...

Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до неї

привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий... Вона була спокiйна та

ясна...

Став вiн до неї ходити щовечора.. Iде до неї - не спiшиться; прощається

з нею - не забариться...

- Марусе! - говорю. - Отсе ти за його замiж iдеш - чи ж тобi не

приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?

- Знаю, - каже, - що вiн мене не кохає; се я давно i добре знаю, - та

вiн мене i не цурається. Вiн до мене приходить, говорить... Я його

розважатиму, я йому догоджатиму, - веселiш йому у хатi буде зо мною, як

тепер самiтному.

- Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!

- По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи

важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моє

серце чує, що лучче...

XVI

Повiнчали їх восени.

Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова,

нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, - а не помагається... Почала

я тодi частiш до Марусi ходити - легше наче менi стало... Одно, що Маруся

була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз

собою? Почала я до них учащати.

I було як не прийдеш до їх - сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже

вже порядно, - от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як

то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з

комори, що там!" - "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш,

живуть вони, як свої, i все у їх вкупi: болещi i радощi, думки i гадки,

варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить - докаже... А молодi

Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи

той пiднiметься, другий уступає геть, мiсце дає, - доторкнутись

стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, - вiн до неї, як

зять до тещi.

Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.

- Як бог милує? - пита було в неї мати.

- Сама живу, - одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в

свiтi.

Ходить до дочки, i завидно їй бачити, що там без неї своя сiм'я.

- А що, як дiтки вашi? - спитаємо.

- Була у їх в гостинi, то усе гаразд.

- Свекруха вашу Марусю дуже любить, - як свою рiдну дитину.

- Маруся годить свекрусi, як менi годила... З Чайченком Пилипиха

поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким

чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.

- Мiй зять, - говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".

- Отеє в вас тепереньки двоє дiток: i дочка й син, - думає хто улестить

кажучи.

- В мене одна рiдна дитина!

Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй - в неї наче i очi й

вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як

тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипляє, - дума, за що ласки

одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi

стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату - вона

тихенько з хати, - десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона

попрощається, тодi i увiйду - не можу їй докучати собою, не хочу собою її

гнiвити - бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре

життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше

кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се її дитина,

що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"

Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й

болiла.

Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому

тiльки на нiч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселiш стала.

Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого

недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе,

тiльки навiдується; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту

рiдку хвилину, як посидить дома... Куди вiн усе поспiшається? Чого вiн, як

на жаринi? Чи все те бачила Маруся... Чого вже не догледишся, як кохаєш!

Маруся нiкому не казала - я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона

мовчала, слухаючи мої тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у своїй

хатi.

Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася

похмурнiша - важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн

з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як

устрiч йому виходить... По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха

вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смутує, а йде - вибирається

з господи - то й очi блищать...

XVII

Як iти од нашої слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i

шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий

дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивiє, побiлiє, пожовкне та

й тодi ще живе, - аж лихо! Так i той Гершко жив-жив... а тут разом i вмер.

От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, - багатир, славили люди,

сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела

така, що й час не змигнеться з нею.

Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха

тижнiв iзо два не виходить з своєї хати i кроку нiкуди, - не буває i

Маруся в неї...

- А що се ви усе дома? - питаємо. - Як же господь милує?

- Спасибi, добре.

- Ви вже давненько у дiток не були у своїх, - чи вони здоровенькi? Чому

Маруся не буває?

- В неї дитина нездужає.

- Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?

- Нехай сама собi живе, - промовила Пилипиха.

- Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле

засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе - його божа воля, а вас

господь милує, то й шануйтеся!

- Яв своєї дитини нi за що... Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене

замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка... Чи зроду

вони кохали її, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн її не кохав - хотiла за

його, а тепер вiн до iншої ходить.

- Та, може, се неправда...

- Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його

дожидає, стрiчає, а вiн мимо йде - чи гляне; я стала назирати. От i

дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусi:

"Чи ти знаєш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як

крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому". - "Як я

його маю не пускати, - одмовляє тодi: - може, йому дiло яке..." "Скажи

йому", - наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн

пiшов. Я її докоряла - вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри,

кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до

шинку доходжу побачити на свої очi й при людях, - може, дочка вiри пойме

тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь

мiй зять - його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся - сидить пiд

яблунею молодиця: рукава в неї за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона

срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi;

слухає, що мiй зять говорить, i смiється. А зять мiй до неї такi речi

промовляє: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та

з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти

мене занапастила навiки - нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та

гляну, та слово твоє, нехай i неласкаве, почую... А вчора, - каже, - вчора

i позавчора я усю нiч пiд цiєю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А

вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?" - й

смiється. "Нiчого", - одмовив їй (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж

тебе не любить?" - "Не знаю". - "А чому ж ти в неї не поспитаєш за се?

га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почує!" - схопилася з мiсця,

поцiлувала, як вразила, i зникла.

Вiн кликав - рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що,

чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi

судився, тебе їм бог скарав". - "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога

гнiвите!" - менi дорiкає дочка моя!

Тодi я усе їй розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам

догледжуватися, нащо допитуватись?" - "А тобi лучче, як дурять, любити?" -

"Вiн мене не обманює". - "То ще вiри не ймеш менi?" - "Я його нiколи не

питала об сьому, чи мене любить". - "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти

його не кохаєш, чи що?" - "Кохаю..." Спориться та змагається iзо мною...

Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно... Повернувся вiн, а моя дочка iде

навпроти його, дверi розчиняє, як батьковi шановному, як чоловiковi

любому... "Як вже ти уваги на себе не маєш, - кажу, - то я свого зятя

спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?".

Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi,

мамо! Се ми вже мiж собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли

ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому

пiшла. Не була з того часу у їх i не буду.

- А унучечка ваша дуже слаба?

- Не велика там слабiсть, та велике побивання.

- Журяться вони дуже?

- Хто вони? Та зять мiй чи й знає, що дитина нездужає - вiн не питає i

не дивиться.

- Не вiдрiкайтесь дiток, любко, - просить вже мати Пилипиху, - не

вiдрiкайтеся втiхи своєї!

- Я сама собi раду раджу, - одкаже на те Пилипиха.

- Подаруйте вже дочцi своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! -

говорить мати.

- I я її дуже люблю, - одказала Пилппиха.

- Хоч я вже одвiдаю Марусю, - кажу матерi та й пiшла до неї.

Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою

дитинку.

- Боже поможи, Марусю! - вiтаю її.

- Спасибi. Сiдай, Химо.

- А що дитинцi?

Вона глянула на дитинку й одмовила!

- Терпить малесеньке.

- Була у нас твоя мати, Марусю, - кажу.

- Яка вона була? Що говорила?

- Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.

- Смутно менi те! - промовила Маруся.

Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.

Почали ми тиху розмову - згадування. Згадали нашї забавки давнi дитячi,

- пригадали й дiвочi безсумнiї часи... Не зводячи очей з дитинки своєї,

Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.

Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно - вiн не приходив.

Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне - прислухається пильно;

стихне усе знов i нема нiкого, - вона не зiтхне навiть, знов дожидає... Я

й пiшла так - не бачила його, - не повернувся при менi. "Скажи матусi

моїй, що прийду до неї, як моя дитинка iрохи одужає", - просила мене

Маруся прощаючись.

А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх

знатниць i лiкарок, - здається, нiкому не впiзналася її недуга - яка була.

В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй,

поки не збулася сили своєї - i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.

Маруся приїхала з дитинкою - дитинка ще не зовсiм одужала, - усе ще

квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо

всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до

його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона

не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як

Маруся не годила їй, - не пригорнулася вже мати до неї нiколи; нiколи не

всмiхнулася ласкаво до самої смертi своєї. Що було Маруся просить:

- Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? - Вона не

прийма нiчого того. I останнє слово її було: "Лучче, мовляла, ображеному

вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла.

XVIII

Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми

збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло;

як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове

у людей, - ми ж усе жили своєю старою тугою.

Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матiї

усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi.

Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про

здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм:

"Здорова, - напише, - живу, богу молюся за свої грiхи i за вашi".

Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи,

скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що

далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що

вiн у неї пiд тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його

призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили

вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те

в п'яного ка язицi, - вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге

до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, - от i поговiр

став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi

старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i

на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I

жалiбницi, i порадницi образилися, - покинули Марусю: нехай же терпить,

коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдає.

Тiльки й ходили до неї, що мати да я; ми - частенько.

Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, - се було у свято, - аж

дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочується. Гостi в неї якiсь?

Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi -

молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз

пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста

червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та

дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та

веселу. Тiльки отi брови її високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на

чолi бiлому чорнiли, - щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна

у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим

усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий

як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував

злими очима своїми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в неї i питаю:

- Хто се в вас, Марусе?

- Шинкар iз жiнкою.

- Чи давно се ходять вони до вас?

- Се уперше прийшли сьогоднi.

- Як се здумали вони?

-Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.

- Чого то?

- Каже, мене забачити.

- А ти ж до їх пiдеш?

- Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.

Спокiйна собi, люба - от наче вона без жодної думки важкої по

квiтчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.

Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав

на його - неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного

його ока... Шинкарка '^j усе всмiхалася.

- Нащо п'єш багато, не пий! -озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за

чаркою випивав).

- Чому не пити менi? Уп'юся - мене люба жiнка доведе до господи.

- А як не схочу? - задзвенiла вона жартуючи.

- Не схочеш? - каже, а сам її мiряє поглядом - яка. - Або ж хто тебе

запитає, чи хочеш?

Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився,

а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує - не звiв

очей шинкар з Чайченка, - аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi

почув, - тодi шинкар очi в землю врив.

- Хутко у вас празник, - говорить Маруся до шинкаря, - гостей же до

вас, гостей!

- Дякувати, мене добрi люди не забувають! - одкаже шинкар. - Не так за

мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, - то прихильному

приятелевi мило подивитися на мою кралю!

Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.

- А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? - пита знов

Маруся.

- Пом'янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам

давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись... а вiн

втопився.

- Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!

- Чого - бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi... Ну,

як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а

хiба вже вкупцi з коханкою!

Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.

- Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! - додав.

Сумно стало. Мова не мовилася.

Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на

Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за

руку:

- Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! - Отсе, не даси добре i

з хазяйкою попрощатися, - засмiялась йому шинкарка: - чи ти мене загубити

боїшся, як тую голочку?

- Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! -

вiдказав їй.

I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його

за руку, обернулася ще до нас, крикнула:

- Бувайте здоровi! - Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми

перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що

вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, -

казали, - що став шинкар свою жiнку зневажати - вона все оджартовувалась,

смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився - мабуть, вже у

його бринiло. Як же зчепились вони - така буча збилася, що ледве розняли

їх. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, - каже, - у шинок бiльше!" А

Чайченко кричить: "Чому?" - "Не приходь у шинок!" - знов так само йому

шинкар говорить. "Чому?" - "А то прийди", - промовив шинкар.

Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть,

дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi

всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв... Повiстки

розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.

Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?

- Чоловiк нездужа, - смутно вона менi одказала.

- Коли се вiн занедужав?

- Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй сварцi три днi

вийшло.

- Та де ж вiн?

- Лежить у кiмнатi.

А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася - кинулась до його.

- Хто се до нас прийшов? - питає.

- Се Хима прийшла мене одвiдати.

Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.

Я тодi їй говорю:

- Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?

- Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла

шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в

нас бiда! "Чуєш - не приходь, бороню тобi, - крикнула на Якова, - в нас

бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде - не йми вiри,

не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i

боюся, що йому буде недобре!

Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i

згадувалось!

- Жаль, - кажу, - жаль, та не вернеться!

- Чого жаль? - спитала Маруся.

- Життя молодого, вiку загубленого дарма - чи я ж вже тобi не казала,

чого жалко?

- Менi не жаль нiчого, - говорить.

Знов змовкли - сидимо... Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять

спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно;

блискавиця поблискує.

- Куди тепер пiдеш у негоду таку, - каже Маруся, - заночуй у мене.

А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.

- Добре, зостануся, - заночую в тебе. - I зосталася. Чайченко лежав

неспокiйно, в тривозi, на лiжку, - зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до

його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав

її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi,

то все частiш, частiш її кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" -

"Нема нiкого". - "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд

дверима, - вiдчини!" Вона одчинить - нема. Трошки згодом знов її шле: "Пiд

ворiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiкном хтось добувається". Вона усе

виходила дивитись, вкликала, дожидала - нiкого не було цiлу нiч тую чорну,

вiтряну.

Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не


8078714682290283.html
8078794389546484.html
    PR.RU™