Доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень

1. Кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

2. Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов 'язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.

3. Кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов 'язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Якщо інше не передбачено цим Кодексом, здійснення кримінального проваджен­ня не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час кримінального провадження порушуються її права, гарантовані Кон­ституцією України та міжнародними договорами України.

1. Положення, закріплене в частині першій коментованої статті, впроваджує у ві­тчизняне кримінальне процесуальне законодавство міжнародно-правовий стандарт, який міститься у ч. 1 ст. 6 КЗПЛ, згідно з яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безсторон­нім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Конституція України у ст. 124 передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Відповідно до ЗУ «Про судо­устрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої , апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України (частини 1, 2 ст. 7).

У кримінальному процесуальному законодавстві зазначений вище конституційний припис знаходить своє втілення у ст. 30 КПК, відповідно до якої у кримінальному провадженні правосуддя здійснюється лише судом згідно з правилами, передбачени­ми цим Кодексом. Відмова у здійсненні правосуддя не допускається. Це дуже важли­ва гарантія для людини, що залучається до кримінального провадження, оскільки вона заздалегідь знає, що її долю може вирішити тільки суд відповідно до встановленої демократичної процедури, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому право на захист.

Загальна засада, що передбачає виняткове право суду здійснювати правосуддя, не допускає перекладення цієї функції на жоден інший орган держави. Принцип, сфор­мульований у ст. 124 Конституції України, набуває свого розвитку в ст. 62Основного Закону, що розкриває саму суть правосуддя: особа вважається невинуватою у вчинен­ні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це надає судовому розгляду значення найважливішої стадії процесу, а суд виділяє зі всіх інших органів, які ведуть процес, надає йому особливого становища, зобов'язуючи бути гарантом прав і свобод людини і громадянина.



Принцип, що розглядається, не обмежується судовим розглядом у суді першої інстанції, а характеризує всі судові стадії кримінального провадження. У кожній з них правосуддя здійснюється в тих формах, які відповідають характеру і призначенню вирішуваних у цій стадії завдань.

Щодо поняття «суд» у контексті статті, то відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ «судами» вважаються органи, що здійснюють юрисдикційні повноваження, тобто які уповноважені виносити шляхом застосування норм права згідно з певною процедурою обов'язкові для виконання юридичні рішення. Узагальнення практики ЄСПЛ дає можливість зробити висновок, що «суд» у значенні ст. 6 КЗПЛ має задо­вольняти таким вимогам: він повинен бути створений відповідно до закону; строк повноважень суддів повинен бути достатньо тривалим, вони повинні бути незміню­вані протягом цього строку; суд має бути незалежним та неупередженим; характер його функціонування має бути публічним, а суспільство повинно контролювати судову владу; держава повинна забезпечувати юридичну обов'язковість рішень суду; рішення суду мають бути обґрунтованими і вмотивованими; судова процедура має забезпечувати достатню гарантію справедливого рішення в кожному конкретному випадку.

Як зазначив ЄСПЛ у справах «Белілос проти Швейцарії» від 28 квітня 1988 р., «Н. проти Бельгії» від 30 листопада 1987 р., поняття «суд» характеризується в мате­ріальному сенсі цього терміна, його функцією є здійснення правосуддя, тобто вирі­шення справ, що належать до його компетенції, на основі норм права та після про­вадження, що відбулося згідно із визначеною досудовою процедурою. Він також має відповідати низці інших вимог — незалежності, зокрема від виконавчої влади, неупе­редженості, строку повноважень його членів, гарантіям його процедури. Аби вважа­тися «судом», цей орган також повинен мати компетенцію ухвалювати по суті справи рішення обов'язкового характеру.



Під справедливим розглядом та вирішенням справи в контексті коментованої статті слід розуміти процесуальну (процедурну) справедливість, яка передбачає роз­гляд обвинувачення відповідно до встановлених законом судових процесуальних процедур.

Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання про­цесуальних дій та прийняття процесуальних рішень (ст. 28 КПК). Вимога про дотри­мання розумності строків стосується як усього кримінального судочинства в цілому, так і окремих його стадій та процесуальних дій: розумними мають бути в тому числі і строки на досудовому розслідуванні; як строки судового провадження у першій ін­станції так і строки судового провадження з перегляду судових рішень тощо.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах ЄСПЛ виробив у своїй практиці кілька взаємопов'язаних критеріїв: 1) складність справи; 2) поведінка заявника (тобто особи, яка звернулася до суду); 3) поведінка судових та інших державних органів; 4) важливість предмета розгляду для заявника; 5) довга тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, якщо сама справа є складною як з фактичного, так і з правового кутів зору (справа «Альне де Рибермон проти Франції» від 10 лютого 1995 р.) (про поняття «розумний строк» див. також коментар до ст. 28 КПК»).

Згідно з вимогами КЗПЛ, Конституції України, коментованої статті розгляд справи має здійснюватися незалежним та неупередженим судом. Забезпечення незалежності суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організа­ції і функціонування судів та професійної діяльності суддів. Він закріплений у статтях 126, 129 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». До найважливіших міжнародних актів, які визначають основні принципи та стандарти правосуддя, у тому числі й незалежність суддів, слід віднести Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № К (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р., Основні принципи незалежності судочинства Організації Об'єднаних Націй.

Під незалежністю слід розуміти виключення будь-якого впливу на суддів інших осіб і організацій при розгляді судом конкретних справ.

Як зазначається в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституцій­ним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 01.12.2004 р. № 19- рп/2004, незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є кон­ституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Неза­лежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або при­значення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дис­циплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і ді­яльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; при­тягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Саме з цих позицій розглядається рівень незалежності суддів в рішенні ЄСПЛ «Фіндлі проти Великої Британії» від 25 лютого 1997 р.

Важливим елементом незалежності суду є його неупередженість (безсторонність). У практиці ЄСПЛ сформовано гарантії незалежного і неупередженого суду, створе­ного на підставі закону. Як зазначав ЄСПЛ у рішенні «Салов проти України»: для того щоб встановити, чи можна вважати суд «незалежним» відповідно до п. 1 ст. 6 КЗПЛ, необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їхніх повноважень, наявність гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності.

Упередженим можна розглядати суд або суддю, якщо, зокрема, він або присяжний брав участь на попередніх стадіях кримінального провадження («Нортьє проти Ні­дерландів», «Фаррантелі і Сантанджело проти Італії», «Пероте Пелон проти Іспанії», «Екеберг і інші проти Норвегії», «Лендон, Очаковські-Лоран і Жулі проти Франції»); поведінка судді мала обвинувальне спрямування («Х проти Сполученого Королівства», «С. О. проти Сполученого Королівства»); суддя припускався заяв щодо винуватості особи поза судовим розглядом (справа «Лавентс проти Латвії»); на суддю здійснюва­ли тиск ЗМІ чи інші особи («Папон проти Франції», «Краксі проти Італії», «Фархі проти Франції»); безпідставно змінювався склад суду («Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії», «Моїсеєв проти Росії»).

У виробленні своїх правових позицій щодо розуміння неупередженості суддів ЄСПЛ кожного разу критично ставиться до конкретних обставин. Зокрема, у справі «Губер проти Швейцарії» від 23 жовтня 1990 р. йшлося про те, що один із суддів на стадії досудового слідства виконував функції слідчого судді. Оскільки суддя ще до початку судового провадження добре ознайомився з деталями справи, обвинувачений міг резонно остерігатися, що суддя вже сформував свою думку про його винність або невинуватість, а також, що він матиме надмірний вплив на рішення суду, який про­водить розгляд справи, включаючи можливість перегляду його власних рішень - як слідчого судді. Тому в цій справі ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 КЗПЛ у зв'язку з тим, що заявникові було відмовлено у праві на проведення розгляду його справи незалежним і неупередженим судом.

У інших справах ЄСПЛ критично оцінював твердження про те, що попередня причетність судді до розгляду справи вимагає усунення його від подальшого її роз­гляду. Так, у справі «Нортьє проти Нідерландів» від 24 серпня 1993 р. ЄСПЛ зазначив, що лише той факт, що суддя приймав рішення на досудовому етапі розгляду справи, не можна вважати виправданням побоювання щодо його неупередженості, оскільки при цьому велике значення мають обсяг і характер цих рішень.

У справі «Ремлі проти Франції» від 26 квітня 1996 р. перед початком слухання в національному суді справи за обвинуваченням двох осіб африканського походження один із присяжних зробив заяву про те, що за переконанням він є расистом. Підсудний у цій справі не зміг заявити відвід присяжному, який зробив таке висловлювання, й оскаржити рішення національного суду, оскільки це заборонено національним за­конодавством. ЄСПЛ визнав дії національного суду такими, що порушують неуперед­женість суду (п. 1 ст. 6 КЗПЛ), враховуючи важливість довіри, яку в демократичному суспільстві зобов'язані викликати суди у всіх осіб.

Схожу позицію зайняв ЄСПЛ у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства» від 17 грудня 1996 р. До початку слухання справи у суді присяжних за обвинуваченням у вчиненні злочину особи неєвропейського походження декілька присяжних припус­тилися висловлювань расистського змісту. Суддя, що головував у справі, прийняв рішення не розпускати журі присяжних, оскільки весь склад журі запевнив, що спра­ву буде розглянуто неупереджено. Проте ЄСПЛ визнав, що ситуація, яка склалася під час розгляду справи, дає підстави для сумніву в неупередженості присяжних, а отже, для констатації порушення п. 1 ст. 6 КЗПЛ.

Отже, неупередженість слід розглядати як якість, сутність якої складає вимога безстороннього і справедливого ставлення суду до кожного суб'єкта кримінального провадження.

Суд у контексті коментованої статті має бути створений на підставі закону. При тлумаченні цього положення слід виходити із таких основних аспектів: законодавчо­го визначення системи судів, яка передбачена Конституцією України, ЗУ «Про судо­устрій і статус суддів», КПК та законністю складу суду, який відповідно до КПК по­винен розглядати кримінальне провадження (ст. 31 КПК).

Згідно зі п. 2 ч. 2 ст. 412 КПК судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуван­ню, якщо таке рішення ухвалено незаконним складом суду.

Гарантії незалежності та неупередженості поширюються відповідно до КПК й на присяжних. Так у ст. 389 КПК зазначено, що прокурору, обвинуваченому, потерпілому та іншим учасникам кримінального провадження протягом усього судового розгляду забороняється спілкуватися з присяжними інакше, ніж у порядку, передбаченому КПК. Крім того, присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження за наявності обґрунтованих підстав вважати, що присяжний у результаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону (п. 2 ч. 1 ст. 390 КПК).

2. Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали (ст. 369 КПК). Зазначені судові рішення набирають законної сили в порядку та у строки, визначені КПК.

Статтею 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішен­ня, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами держав­ної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими осо­бами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визна­чається процесуальним законом. Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжна­родних договорів, згода на обов'язковість яких надана ВРУ.

Із набранням законної сили вироком або ухвалою кримінальний процесуальний закон пов'язує настання відповідних юридичних наслідків (наприклад, кримінальних процесуальних: звільнення обвинуваченого з-під варти; кримінально-правових: суди­мість тощо) та підлягає виконанню. З огляду на ст. 6 КЗПЛ особи, на користь яких винесено судове рішення, мають право на виконання рішення національного суду.

Також ст. 90 КПК встановлює, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав лю­дини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену за­коном. Так, умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набра­ли законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 382 КК).

3.Гарантії, зазначені у ч. 3 коментованої статті, спрямовані перш за все на забез­печення участі сторін у судовому провадженні. Разом з тим ЄСПЛ неодноразово ви­словлювався щодо права обвинуваченого представляти себе самостійно у судовому провадженні (справи «Коррея ді Матуш проти Португалії» від 28 березня 2006 р., «Галстян проти Вірменії» від 15 листопада 2007 р.) або щодо права його юридичного представника бути присутнім під час судових слухань («Балью проти Албанії» від 24 травня 2004 р.).

КПК містить низку положень, що спрямовані на забезпечення участі сторін у су­довому провадженні. Наприклад, судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуван­ню, якщо судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених КПК, або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов'язковою; судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов'язковою; судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (ст. 412 КПК).

4.КСУ у рішенні від 30 січня 2003 р. у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора наголошував: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними на­ціональними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституці­єю або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Між­народному пакті про громадянські та політичні права (ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» (ст. 13) (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини).

Таким чином, положення ч. 4 коментованої статті ґрунтуються на нормах ст. 55 Конституції, ст. 2 МПГПП та ст. 13 КЗПЛ.

Згідно зі ст. 13 КЗПЛ кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному ор­гані, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіцій­ні повноваження.

Ст. 55 Конституції встановлено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних пося­гань. Крім того, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­родних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.


7968513396666473.html
7968560792083049.html
    PR.RU™